Найостанніше враження. Заступник голови окружної виборчої комісії №159 Іван Самсоненко коментував випадок, що прославив Сумщину в Україні у день виборів.

Аякже, це не жарт – зіпсувати майже вісім з половиною тисяч бюлетенів! Без жодного офіційного приводу до цього. «Відкликав своїх представників із комісій, і це ніби стало сигналом: зняв кандидатуру! А чого так вирішили? Стільки членів ДВК від усіх політичних сил, і хоча б один сказав: та що ж ми робимо? Ніби зазомбовані…» Я про останнє слово. Вам не здається, що ми насправді розучуємося думати?

 

У якому місті нам жити?

Минув тиждень після Дня міста, коли на всіх вулицях та площах великими літерами красувалося «Сумам – стільки-то років». Як викладач даю простеньке опитування студентам «на загальний розвиток». Серед запитань: коли утворилося місто Суми? Правильних відповідей одиниці. Хоча потрібно було лише відняти оту плакатну цифру від року нашого існування…

Між тим, останній День міста, вважаю, вдався. Скільки неординарних подій умістив, що дійсно виникло враження свята! І відкриття муніципальної галереї, і роздача юним художникам сумок зі скарбом, витягнутим із пам’ятника-колодязя, і презентація дерев’яних скульптур… Проте враження одного з наступних днів після свята виявилося не менш сильним.

Нещодавно проходила в парку мимо тих скульптур і побачила, якими вони стали. Чудові білі витвори були вкриті брудними відбитками кросівок. Адже що там милуватися дивовижним й ніби живим творінням людських рук! Ліпше показати п’яно-дебільним друзям свою м’язову міць і залізти на скульптуру аж до вершечка. Ось так: став білій дерев’яній жінці на стегно, на живіт, на груди, на плечі… Заліз! Легше стало?

Я ніби знову почула учасника симпозіуму дерев’яних скульптур Корнія Алексєєва: «…Дерево – непростий матеріал, особливий. І коли вкладаєш душу в роботу, вона обов’язково оживе…» Ось так: людина вклала душу, а сумський дебіл-зомбі потоптався по ній брудними ногами. А як же красиво було!.. Підходиш до цього куточка парку, і виникає враження, що ти в чудовому європейському цивілізованому місті. Чи Суми це?! А раптом й вони будуть ось такими?!.. Ні, наші неповноцінні співгородяни опускають на рівень реальності: ми житимемо в старому місті.

 

Дебілізм як епідемія

Пишу ці рядки і відчуваю, як відроджуються давні інстинкти і як хочеться мені тих людей образити. І щоб дошкульно! Спиняє розуміння, що соціальний дебілізм заразливий. Бо пробуджує агресію.

Звичайно, покарати – і фізично! – ідея найспокусливіша. Бо найпростіша. І, думаю, не мені одній вона спадає на думку найперше. Але ж проблема глибша. Звісно, можна говорити про недоліки виховання, про опущену моральність… Але часом здається, що мова має йти про діагноз. Ми творимо хворе середовище, і в цьому середовищі все важче корегувати тих, кому не додано ні виховання, ні разом з ним тієї ж моральності.

Ну, скажіть, чи могла здорова людина створити такий шедевр?

«На пагорбі зеленому,

У палаці кам’яному

Хазяйнує цар Кощей –

Найславніший казначей.

Дасть позику на житло,

Аби тепло вам було.

Без відсотків ті кредити:

Багач мусить щедро жити».

Це віршик з яскравої книжечки. А книжечка – із серії «Читаємо дітям», виданої нібито українською мовою. Зрештою, про мову навіть не будемо, хоча уявлення про наголоси халтурник рим усе ж не має. Але як пояснити дітям про відсотки й кредити? І ці хворі віршики хтось вичитав, видав, продав…

А ще можна про кіно, телебачення, окремі досягнення Інтернету… Хто протистоїть оцій навалі дебілізму? Невже так мало людей, які можуть творити інше середовище, де нікому не захочеться ставати брудною кросівкою на білі груди хай і скульптурної жінки?..